El Loco

Час від часу мені здається, що ми - країна-підліток. Молодий, гарячий, нетерпимий, радикальний. Такий, що розмальовує стіни дворів і пише на них гасла, з якими важко сперечатись. У нього горять очі, і він усе робить із пристрастю та повною віддачею. Уже не по-дитячому, але ще й не по-дорослому. І цим він неодмінно дратує всіх навколо. А хто ці “навколо”? Ті самі дорослі, якими він колись мріяв стати. Але тепер уже не певен, що хоче бути схожим на них. Бо вони сірі - як колір їхніх піджаків. Сірі їхні очі, сірі їхні кабінети, сіре їхнє життя, сповнене правил, сенс яких важко пояснити. Дурні ті правила? Можливо, не завжди. Але найбільше його дивує інше: навіщо вони існують, якщо за ними не видно справедливості? І от коли підліток виходить на арену - не з балончиком фарби, а з власними ідеалами - йому знову пояснюють правила. Не кричати. Не висовуватись. Не нагадувати. Не виносити “зайвого” на публіку. Бо є порядок. Є регламент. Є формальність. І він дивиться на це широко відкритими очима. Бо для нього ідеали - це не зайве. Це і є зміст. Він не розуміє, як можна вимірювати принципи сантиметром інструкції. Як можна зводити голос до шрифту, дозволеного правилами. Йому кажуть: “Такі вимоги. Для всіх однакові”. А він думає: однакові - це ще не означає справедливі. Та і не однакові зрештою. Можливо, дорослий світ боїться не порушення правил. Він боїться щирості. Бо щирість незручна. Вона не вкладається в протоколи і не погоджується на тишу, коли всередині гримить. Підліток ще не навчився бути зручним. І, можливо, саме тому він такий живий. ————— From time to time, it feels to me like we are a teenage country. Young, hot-blooded, impatient, radical teenager. The kind that paints courtyard walls and writes slogans on them - slogans that are hard to argue with. His eyes are burning, and he does everything with passion and complete dedication. No longer childlike, but not quite grown-up either. And that inevitably irritates everyone around him. And who are these “around him”? The very adults he once dreamed of becoming. But now he’s no longer sure he wants to be like them. Because they are gray - like the color of their jackets. Gray are their eyes, gray their offices, gray their lives, filled with rules whose meaning is hard to explain. Are those rules foolish? Maybe not always. But what confuses him most is something else: why do they exist if there’s no sense of justice behind them? And when the teenager steps into the arena - not with a spray can, but with his own ideals - he is once again reminded of the rules. Don’t shout. Don’t stand out. Don’t remind anyone. Don’t bring the “extra” into public view. Because there is order. There are regulations. There is formality. And he looks at it all with wide-open eyes. Because for him, ideals are not “extra.” They are the very substance. He cannot understand how principles can be measured with the ruler of an instruction manual. How a voice can be reduced to a font size permitted by the rules. They tell him: “These are the requirements. The same for everyone.” And he thinks: the same does not mean fair. And in the end, not even truly the same. Perhaps the adult world is not afraid of rules being broken. It is afraid of sincerity. Because sincerity is inconvenient. It doesn’t fit into protocols and refuses to agree to silence when something inside is roaring. The teenager has not yet learned to be convenient. And maybe that is exactly why he is so alive.

Навряд щось описує релігію краще, ніж слово «паства».

Світ не стоїть на місці. Раніше: «Коли собаці нема чого робити, вона лиже яйця». Тепер: «Коли собаці нема чого робити, вона стає вєдіческим нумерологом».

«Растьот процент жиров у маслі» або зустріч о/с з командиром.

Йобнулись блять, репостнув пісню за донат на збір, а в діректі якийсь фестиваль ревнощів та розслідувань типу у мене дівчина зʼявилась. Самба-попаямба ді Жанейро.

Пані Кульгейко, співчуваю (НІ, ПАСКУДА, НІХУЯ НЕ СПІВЧУВАЮ, ДЯКУЮ ЗА ВРАНІШНІЙ НАСТРІЙ 🎉🥳)

Можливо, одна чітко доведена за законом справа до вироку, що дасть чіткий водорозділ між безкарністю та відповідальністю, врятує купу інших підлітків від хуйні. Та і не тільки підлітків.

Ідея для стартапу: супермаркет третьої хвилі, де окрім смачних продуктів тебе кличуть до вітрини, спілкуються, пропонують скуштувати і називають красивим мужчіной (три різні продавчині). А то шось поки ринок їбе атбшки в одні ворота.