AV

Кому потрібні кошенята? Їх маму (чорну кішку, на другому фото) напевне скинули на трасу, і вона вагітна сама прийшла в це село. Вона вже завалила декілька мишей і (як видно на третьому фото) - активно вчить цьому дітей. Але вона знову вагітна, а популяція котів в цій місцевості зростає досить швидко. Отже можливо комусь потрібні кошенята? Знаходяться в Харківській області, і досить далеко від самого Харкова, але я думаю, що без проблем можна буде організувати доставку по Україні. #коти #кошенята #кіт #кішка #укртві

Жуль Амеде Барбе д’Оревільї "Дияволиці" Жуль Амеде Барбе д’Оревільї (1808–1889) — французький письменник, публіцист, денді, католик, монархіст. Давайте поглянемо на автора очима його сучасника. Леон Блуа, автор новел про часи франко-пруської війни "Кривавий піт", що вийшла в українському перекладі нещодавно у Видавництві Пломінь, так описує свого колегу: "Багато було сказано про вбрання Барбе д’Оревільї. Добірні паризькі жарти досхочу кпили з його редингота й панталонів. Численні хроніки описували манжети, краватки, капелюхи, лімузин (широкий плащ), підбитий чорним оксамитом; а сучасники, задихаючись від незаперечної переваги письменницького генія, не пробачали йому ані лискучої шкіри, ані швів тих вічних рукавичок, якими він оберігав свої Руки від вологих долонь чи масних кінцівок, що були в моді серед тодішніх літераторів." Барбе д’Оревільї і сам не стояв осторонь історичних подій - При облозі Парижа під час франко-прусської війни записався в Національну гвардію. Стиль письменника характеризують, як розкішний, цинічний, із сильним відчуттям таємниці, еротики та зла. Збірка «Дияволиці» (Les Diaboliques, 1874) складається з шести історій, пов’язаних не сюжетом, а образом femme fatale — жінки, одержимої пристрастю, яка йде на перелюб, злочин, помсту чи самознищення. Та навряд чи варто очікувати чогось шокуючого від цих текстів. В наші часи, коли Диявол поруч, а янгол смерті посміхається і мовчить - навряд чи варто очікувати гострих містичних вражень. Натомість ці тексти здатні занурити вас в атмосферу Франції середини ХІХ століття, а саме в період Липневої монархії (1830—1848). Останні дні французької аристократії, повільного занепаду її політичного впливу та ролі в суспільстві. Цей антагонізм між Францією аристократичною та ідеалами "революціонерів" можна відчути в новелі "На обіді атеїстів" (À un dîner d’athées ) — деякі з тих згаданих злочинів нагадують росіян. Втім книга не про політику, а про жінок з детальними описами й психологічним портретом, та про зваблених чоловіків. "Для нього ця жінка, яка йшла перед ним, хитаючись, як хвиля, була лише дівчиною з найнижчого класу, але вона була настільки вродлива, що дивно, що ця краса не підняла її вище і що вона не знайшла поціновувача, який врятував би її від злиднів вулиці, бо в Парижі, коли Бог створює вродливу жінку, Диявол у відповідь одразу підкидає дурня, який її утримує." "Дияволиці" вважаються найвідомішим і найкращим твором Барбе д’Оревільї, квінтесенцією французького декадансу та fin de siècle. Це та Франція яка лишилась переважно в мистецтві та історії, і навіть рештки її руйнуються на наших очах. Тому й завершу цей короткий текст красивою цитатою, яка демонструє й соціально-політичні погляди автора. "Це було після 1830 року. Після проходження Карла X, який перетнув його, щоб сісти на корабель у Шербурі, більшість знатних родин, знайомих мені з дитинства, жили у відлюдних замках поблизу. Політичні події вразили ці родини тим більше, що вони вірили в перемогу своєї партії і втратили надію. Вони бачили, як право первородства, підняте єдиним державним діячем Реставрації, відновить французьке суспільство на основі його величі та сили; а потім раптом ця ідея, подвійно правильна і справедлива, яка сяяла в очах цих людей, піднесених жертв своєї відданості монархії, як компенсація за їхні страждання і руйнування, як останній клаптик шерсті горностая та норки, що вистилала їхні труни і робила їхній останній сон менш важким, загинула під ударом громадської думки, яку не вміли ні просвітити, ні дисциплінувати." #УкрТві #література #книжки #Франція

Рене Домаль "Гора Аналог" Нещодавно у видавництві Пломінь вийшов українською мовою незавершений роман Рене Домаля «Гора Аналог». Рене Домаль (René Daumal, 1908–1944) — французький поет, есеїст, перекладач санскриту й індійської естетики. У юності був близький до авангарду: разом із друзями заснував групу «Сімплісти» і журнал Le Grand Jeu. Сімплізм вони вбачали певною альтернативою сюрреалізму. Це були часи багатьох літературних експериментів. Цей роман Домаль почав писати в 1939 році, під час окупації Франції переховувався, а в 1944 році у віці 36 років помер від туберкульозу. Роман вийшов посмертно в 1952 році. Повна назва: Le Mont Analogue. Roman d’aventures alpines, non euclidiennes et symboliquement authentiques — «Роман про альпіністські пригоди, неевклідові і символічно достовірні». Група людей (письменник, його дружина, отець Согол) вирушають у пошуки невидимої гори, вищої за Гімалаї. Через викривлення простору її не видно звичайним поглядом. Вони вирушають туди на яхті «Неможлива». Гора —це звісно також і аналог духовного шляху. Не дарма на Рене Домаля сильно вплинули Рене Ґенон і вчення Ґурджиєва. Наприклад: "Певні легенди, які ми знаємо, переважно в Монголії та Тибеті, натякають на підземний світ, обитель "Царя Світу", де як нетлінне насіння, зберігаються традиційні знання." - цитата з розмірковувань отця Согола, який ще до початку подорожі, розмірковував над тим, де знаходиться ця гора. Альпінізм - як духовна практика, тут звісно можна згадати тексти Юліуса Еволи. Мені особисто книга нагадала твори Юнгера (Евмесвіль та Геліополіс), написані пізніше. Домаль також створив свій певний світ мешканців гори, які мають свої поселення, систему урядування (де вища влада належить провідникам), власні традиції, флора і фауна, свій акцент французької мови та власна валюта. Також, згадався і "Щоденник наркомана" Алістера Кроулі і той монастир куди вирушили головні герої. "«Гора Аналог» є одним із найяскравіших текстів духовного модернізму XX століття — книгою, яка змінює сам спосіб бачення. Вона втілює в собі одночасно і архетипи, і міфи, і східну мудрість — і уважним читачем може бути прочитаною як цілий пласт нашарувань сенсів і посилань." - так пише Гелікон Сяйво у передмові. Зрештою, цей роман обривається занадто рано.. або, можливо, я неуважний читач, або навпаки - начитався занадто багато, що не бачу нічого надзвичайного чи культового в "Горі Аналог". Втім, я давно вирішив, що купуватиму всі книжки видавництва Пломінь, як і деяких інших невеликих українських видавництв. Любителям пригодницької, інтелектуальної, езотеричної літератури можу сміливо порадити цю книгу.

Софія Яблонська «З країни рижу та опію» Останнім часом, ім'я Софії Яблонської популяризується, напевне в рамках перевидань українських авторів минулого. А ще ж вона - перша українська тревел-блогерка. Читав про неї в щоденниках Винниченка, вони активно спілкувались, бачились, їздили разом на південь Франції, але він не надто добре відгукувався про неї та її творчість. Отак він захоплювався нею і водночас хейтив, зневажав. Хоча, прочитавши його щоденники можна зрозуміти, що до багатьох він так ставився - хоча й не подавав виду в спілкуванні. Але це - окрема тема, нещодавно побачив, що вийшло листування Винниченка і Яблонської - там, звісно, більше відповідей. «З країни рижу та опію» - написана у 1932–1935 роках та вперше вийшла друком у Львові 1936 року. Софія пише, що поїхала, «щоб побачити китайців, пізнати їхнє життя, звичаї, мистецтво, віру». Саме той Китай з повсякденністю, соціальними контрастами, бідністю, традиціями, віруваннями - це дуже цікаве враження, ще в ту епоху, коли люди не подорожували так багато. Особливо, самотні жінки. Але Софія там не тільки подорожувала, вона також працювала - як би сказали сьогодні - «робила контент». Тоді це було не так просто як зараз. Китайці сприймали камеру «магічним апаратом», який краде душу, та може нагнати хворобу чи смерть. Через це Яблонська годинами чекала, псувала плівку або взагалі йшла ні з чим. Але потім придумала хитрий трюк - винайняла приміщення і створила ілюзію комерційної компанії. Клієнтів було мало - то вона знімала людей з вікна, непомітно і досить успішно - її не викрили. А коли контент було знято, фірма успішно «збанкрутувала». Те, як китайці забобонно сприймали мистецтво фотографії ілюструє дивний та моторошний випадок, який Софія Яблонська детально описує. Вона сфотографувала хлопчика, та передала світлину батьку, і тієї ж ночі хлопчик зник. «Хоч не боягуз, мій слуга також став переконувати мене про необхідність скорої втечі. При цій нагоді він пояснив мені свої цікаві здогади: або хлопця вкрали пірати, бо це дитина заможного тубильця, або це попросту підступ самих тубильців, яких дратує присутність білої людини та її дивоглядних апаратів у стінах їх пагоди. Підступ чи ні, втікати мені здавалося негідним білої людини! «Де ж наша расова вищість, де ж буде доказ моєї невинности?» — думала я, лиха на себе за свою необачність. Цей випадок навчить мене, чи треба роздавати знимки підступним китайцям.» Не буду переповідати гостросюжетний епізод далі, чим закінчилась ця історія - хто зацікавився - краще прочитайте. «І знову довкола ні звуку, майже і спомин заник, тільки величава тиша застелила безкрає озеро смерти, все у сяйві сонця» - так поетично Софія описує повінь, жахливу катастрофу, очевидицею якої їй довелось побувати. Мені дуже цікаво було прочитати про динаміку й деталі подорожей, а саме пересування - відсутність комфорту, маленька швидкість. Особливо цікаво було прочитати про перші автомобілі, які починали з’являтись в Китаї. Ну і окремий момент - про вживання опію. Яблонська сама познайомилась зі старим китайцем Кво, стала його постійно навідувати і отримала крім вражень ще й залежність від наркотику. «Ваше життя скоро перегонить, спалиться, як вогонь у вітрі. Навіть попелу не лишиться»!..» - так він передбачав її майбутнє, але все-таки помилився, і Софії вдалось подолати залежність. І наостанок, варто додати, що книга читається надзвичайно легко - її можна прочитати за день, чи навіть за декілька годин. Зараз книжки Софії Яблонської активно перевидали "Віхола" та "Родовід" - рекомендую.

Джон Міршаймер — розумний російський пропагандон Не знаю навіть навіщо, але в дорозі переглянув відео Джона Міршаймера «Чому Україна приречена» («Why Ukraine is doomed»). В принципі, Міршаймер повторює це з самого початку повномасштабної війни, але є дещо, що відрізняє його від інших проросійських пропагандистів. По-перше, він, на відміну від інших, не фрік і не екзальтована особистість, а респектабельний професор. По-друге, немає свідчень (принаймні мені вони невідомі), що він бере російські бабки. Свої антиукраїнські ідеї він пояснює своєю особистою концепцією реалізму, реалістичної політики, балансу влади, геополітики і т. д. І по-третє, і це факт — ще багато десятків років він виступав проти того, щоб в України забрали ядерну зброю. Він не випадковий ютубер чи журналіст, що виплив через везіння (типу Арестовича), а той, хто системно займається міжнародними справами. Ну і кілька спостережень з цього відео: Міршаймер заявив, що якби не дрони, то Україна програла б ще рік чи два тому. Цікаві його порівняння за населенням, мобілізаційним ресурсом та постачанням. Ну не секрет, що ми поступаємося в цьому. Якщо людський ресурс важко збільшити, то щодо вогневої міці зусиллями союзників можна було б досягти переваги. Але в цьому немає зацікавленості. Та й українська економіка досі не переведена на воєнні рейки. І вже навряд чи буде переведена. Поступові позитивні зміни, вдосконалення, винаходи відбуваються завдяки людям, а не стратегічному баченню і побудові воєнної економіки. Міршаймер висловлюється і щодо діпстрайків — на його думку, буває дві мети: кошмарити населення, щоб примусити до внутрішніх змін і бажання миру чи зміни влади, і систематично вибивати економіку. На його думку, і Україна, і росія здійснювали удари з першою метою, але росія перейшла до другої — і систематично вбиває українську енергетику, логістику, економіку. Отут він і провалив свою «експертність» — тут видно його пропагандонську суть. Він каже, що українські удари не подіють на ставлення населення, навіть російські удари, яких у рази більше, не подіяли — і в Україні немає капітулянтських настроїв. Це зрозуміло, але якраз Україна здійснює удари лише по стратегічних об’єктах. А рф здійснює удари як для знищення економіки й воєнних цілей, так і для знищення українців — з самого початку повномасштабного вторгнення. Але пропагандони не будуть бачити цього. Вони радітимуть тому, що підтверджується їхня ідея «реальної політики». Ну й наостанок — цікаво, що він уже заявляє про політичну кризу, ще й цитує Федорова. От вам і користь від нового перспективного політика. Проблема в тому, що це не тільки його думка, яку він доносить не лише на ефірах, а й на респектабельних впливових майданчиках (як-от Європарламент). Але водночас треба віддати належне: Федоров не став таким антизеленським спікером, як, наприклад, у минулому відомий член команди Юля Мендель (мені нещодавно видало її твіттер — там такий брєд: пости проти ТЦК і дешева пропаганда). Згадує Міршаймер і Сирського, який, на його думку, дуже потужний командир, заміна якого — ще один доказ політичної кризи. Звісно, з точки зору передбачень Міршаймера Україна мала програти ще давно, і в тому, що Україна так добре протрималася, у тому числі й заслуга Сирського. Можливо, цей невеликий пост-аналіз буде корисний комусь. Навіть згідно з тезами цього Міршаймера вихід є: треба збільшити як кількість військових (наприклад, залучаючи іноземних бійців), так і кількість/якість техніки (дронів, НРК); як і незайвим було б врешті-решт перевести економіку на воєнні рейки (внутрішній потенціал не задіяний повністю — ми бачимо і корупцію, і витрати на неважливі й нетермінові напрямки). Тільки чи вплине така думка на союзників, на нейтральні сторони? Навряд чи багато бажаючих підтримувати тих, хто приречений… А в цього відео майже мільйон переглядів… Втім, ми бачимо, що дехто змінює свої думки. Може, й Міршаймер з часом перегляне свою «реальну» концепцію — принаймні буду за цим спостерігати.

Чортківський замок Чортків давно був серед міст, які я б хотів оглянути детальніше, але раніше бував тільки проїздом. Цього разу, саме електромобіль спонукав мене тут затриматись. Не найшвидша зарядка Type2, зате тариф нормальний. Звідти 10 хвилин пішки до замку. Пишуть, що Дерев'яні укріплення міста й замку були зведені наприкінці XIV століття першим власником міста Єжи Чартковським. Служив резиденцією відомих родів — Гольських і магнатів Потоцьких. Зараз входить до складу Національного заповідника «Замки Тернопілля», напевне там є плани якісь по реконструкції. Бо так вхід в замок був закритий, і саме місце виглядало трохи закинутим. Ми обійшли довкола замку - цікаве спостереження, що впритул до замку є будинки, городи. Цікаво, як воно жити біля замку?) Ще пишуть, що в 2020 році Чортківський замок увійшов до президентської програми «Велика реставрація», отже можливо після війни там буде щось відбуватись. Після замку зайшли в паб "Сова" в центрі. Центральні вулички Чорткова також варті уваги, а сам паб дуже сподобався. Там дуже смачно, і я знаю, що точно туди заїду ще колись. Принаймні, якщо їхатиму електромобілем - то точно.

Янгол Смерті підбирається все ближче, і ми не знаємо як його зупинити...

Домонтович "Аліна й Костомаров" "Аліна й Костомаров" - гарний романтичний роман, де можна зустріти описи Києва й України ХІХ століття, а також інтелектуальну атмосферу тих часів. Для сучасної молоді, можна додати - що це роман про справжнього хіпстера (для когось - це, напевне, ідеал) та уникаючий спосіб прив'язаності. "Майже щовечора Костомаров ішов з Рейтарської вулиці, де тоді мешкав, на Печерське, на Госпітальну вулицю, щоб довшими осінніми та зимовими вечорами, коли траплялося, що в Крагельських не було гостей, розмовляти з Аліною, читати вголос, говорити з приводу прочитаного, абож — і це найбільше його приваблювало й чарувало — слухати Алінину музику." Домонтович (Віктор Петров) написав і видав цей роман в 1929 році, його ще називають першою в українській літературі романізованою біографією. Звісно, я не експерт в тому періоді, та й ніколи особливо не цікавився Костомаровим, але історичні події й характеристики наче відповідають дійсності: згадка про Тараса Шевченка, візит композитора Ліста до Києва 1847 року, та інші події та постаті. Дія починається в середині 1840-х років. 28-річний Микола Костомаров викладає історію в київському «Зразковому пансіоні» m-me де-Мальян. Його учениця — 15-річна Аліна Крагельська - здібна, жвава, насмішкувата, спочатку кепкує з нього, а далі між ними з'являється іскра. Костомаров за описом був ще той "фрік": "Розпатланий, мішкуватий, незграбний, в надто великих чоботях, зігнутий і розгублений, він викликав подив, посмішку, і не то презирство, не то жалість. Його нервові загострені жести, невмілий уклін, спосіб поправляти окуляри, висовувати вперед підборіддя і часто відкидати голову ще виразніш відтіняли своєрідну незвичайність його поводження, що примушували чекати від нього того чи того раптового й несподіваного чудернацтва. Його незграбність доповнювала його ніяковість." Після закінчення пансіону родина Крагельських виїздить, але герої знову зустрічаються в Одесі в Опері. Це був той випадок, коли саме Аліна проявила інтерес та звернула увагу на знайоме обличчя. Костомаров, хоча б тільки через зір - навряд чи б її помітив. "Випадок є ніщо, коли ним нехтувати. Він набуває ваги тільки тоді, коли його не уникати, коли його цінити, коли надати йому особливого значення і зробити спробу культивувати його. Завжди в ілюзорний алогізм несподіваних зустрічей можна внести певну рацію й розум. Людина творить випадки. Од людини залежить одкинути випадок чи прийняти його, уникнути його чи піти назустріч випадкові і стрінути його з радісною посмішкою і простягненою рукою." Зав'язується знайомство, Костомаров часто відвідує їхній будинок в Києві, розмовляє з Аліною про книги, слухає її музику. Відбуваються заручини (13 лютого — улюблене число Костомарова). Він дарує нареченій книги, зокрема про унію, власні вірші «Гілка» і твір Хоми Кемпійського, де проповідується чернече зречення. Ось наприклад цитати, яка може ілюструвати ставлення Костомарова, який начитався романтичних письменників. "Земне кохання є зло і гріх, злочин і блюзнірство. Тему кохання як тему зла і гріха розвинули романтичні письменники в Едіповому мотиві кровомісництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне земне кохання є кровомісництвом, злочинний замах на дівчину, що для чоловіка повинна лишатись тільки сестрою." Плани одруження руйнуються через арешт Костомарова за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. Цікаво, що з цього роману складається враження, що в братство Костомаров потрапив випадково, можливо під впливом оточення чи "моди". Складається враження, що він не мав сталих політичних поглядів та симпатій, як людина імпульсивна й хвороблива: часто захоплювався то одним, то іншим. Наприклад відома його популярна цитата: "Я не обвинувачую тих, що холодні до свого рідного. Людина прагне кращого, а чуже краще." Як же схоже на сучасних "хіпстерів" та "лідерів думок"). Детальніше на фейсбук: facebook.com/share/p/184Ymcr… #література #укртві #Костомаров #Аліна

Невицький Замок Ще один замок, який відвідав під час відпустки - Невицький Замок, який знаходиться лише за 15 кілометрів від Ужгороду. Доїхати на авто можна до Verkhovyna Resort Medical & Wellness, далі трохи пройти пішки. Щойно побачив, що в цьому дорогому відпочинковому комплексі також існує ресторан, який так і називається "Невицький Замок". Замок уперше згадується на початку XIV ст. як опорна база місцевого феодального бунту проти королівської влади Карла I Роберта. У XIV ст. замок переходить до володінь роду графів Другетів, які будують на місці дерев'яного замку кам'яний. У 1644 році під час релігійних воєн трансільванський князь Юрій I Ракоці зруйнував замок. Його трохи реставрували в 2019 — 2021 рр. (відновлено головну вежу та розчищено територію) та проводили археологічні розкопки. Вже щойно, готуючи цей пост, я прочитав легенду, що саме ця загадкова місцевість надихнула Жуля Верна на написання фантастичного роману жахів «Замок у Карпатах» (1889). Локація там справді містична - раджу всі при нагоді відвідати. Цікаво, може хтось читав цей роман Жуль Верна?)

Лита Могила В одному з відряджень, проїзджаючи Кіровоградську область - нарешті заїхав на Литу Могилу. Ще на під'їзді з'явилось певне відчуття дежавю. А, так - це Чорний Ліс. Я проїздив його раніше неодноразово, ще в 2022 коли їздив цим шляхом в Запоріжжя. Цей ліс якийсь наче таємний і містичний, але поки завжди бракувало часу там прогулятись. Лиш цього разу зайшли в кафе-бар Оскар, де як ви побачите на фото - вони дуже активно підтримують військових. Врешті-решт саме ця підтримка й утримує їх від закриття. Далі - мальовна дорога. І курган посеред степу. Лита Могила (Литий курган, Мельгунівський курган) — один з найдавніших скіфських круганів, датується другою половиною 7 ст. до н. е. Він Розкопаний ще у вересні 1763 року. Дослідники вважають, що з розкопок саме цього кургану розпочинається історія археологічних досліджень в Україні. Золоте зображення орла з кургану використано як головний елемент герба Кіровоградської області Теплий літній вечір, але довкола нікого немає. Зрідка проїде якесь авто в сусіднє село Копані. Там відчувається спокійна і потужна енергетика. Довкола чисто і є лавочки. Як сказав мій співслуживець - там хочеться провести більше часу. Але зробивши декілька фото/відео ми їдемо далі...

Більш ніж півроку тому взяв собі старий Toyota Landcruiser, і з того часу дуже полюбив цю модель. Єдина проблема, що старе авто на дорогах Слобожанщини і Донбасу швидко ламається, тому я частий гість на СТО. Також виснажує це і бюджет. Тому попрошу своїх читачів уважно ставитись до всіх зборів. Я ніколи не відкривав збори, завжди ремонтував за свій кошт, але наступає момент коли й заощадження можуть закінчитись. І от я задумався про збір, тільки задумався - адже все-одно ресурси вичерпні, і багато великих зборів, важливіших - на техніку, дрони, НРК. На щастя, вже і думати не потрібно, бо мій давній друг Денис Шупта, з яким я періодично спілкуюсь про життя, економіку, машини - прийшов на допомогу і скинув велику суму, якої точно вистачить на найближчий час. Тепер можна не продавати свою стару Теслу, навпаки я вирішив взяти її туди та там де дороги дозволяють- їздити на ній. Далеко не скрізь можна на ній проїхати, і не дуже далеко - адже майже відсутні платні зарядки. Зате вдома можна заряджатись по дешевому тарифу. Такі реалії: живу в хаті-сараї, де немає навіть води, зате заряджаюсь електрикою (як там блогери кажуть: "Машину бачать всі, а хату ніхто").

Blablacar історія. Повар Серце старого Лендкрузера просить масла. Тому зупиняюсь на вже замаскованій від потенційних прильотів заправці. Згадую про Blablacar та публікую поїздку. Знаходиться пасажир. Він каже, що йому пощастило, і це напевне справді так, бо це - не популярний маршрут. Бачу він підходить, йде повільно, з паличкою. - Та їду в звільнення на 3 дні, - розповідає - Ви військовий? - Так - Ну тоді вам проїзд безкоштовно. Зараз такі часи, що треба допомагати один одному. Він з цим не дуже погоджується, а потім трохи розповідає про свою службу. - Я - повар. Так, він саме сказав «повар», а не кухар чи якесь інше слово. Повару 58 років. Він прокидається в 5 ранку і робота на кухні триває десь до 21ї. Зараз графік тиждень через тиждень, але бувало, що працював довгий час взагалі без вихідних. Відпускають дня на 3, і йому справді пощастило, що ми підвеземо його прямо під будинок. Трохи поговоривши, ми слухаємо подкасти. На відміну від інших пасажирів, які мені попадались, і любили щось коментувати чи розпочинати політичну дискусію, повар мовчить. Таке враження, що йому байдуже на картонки, він просто робить свою роботу. Цей чоловік навіть запитує чи є в нас де заночувати, бо в нього є квартира. Отак буває: ми знайомі ледве годину, а він вже пропонує допомогу. Що ж, так і працює «бартерна економіка», але від квартири ми відмовляємось, бо їдемо в інший пункт призначення. Північ ще не наступила, але деякі заправки закриваються і не працюють в тривогу. Ловлю себе на думці, що на цій заправці сідаю за той же літній столик де зупинявся раніше з А. Отак буває - мережа заправок по всій Україні обрастає спогадами і асоціаціями. А ще - магазини, кафе, електрозарядки - вся ця кількість з роками настільки вже велика, що про них можна було б написати якийсь гід (в стилі Уельбека «Карта і Територія»). Місто, яким ми проїжджаємо, повністю порожнє, не видно ні таксі ні поліції. Повар хоче зійти трохи раніше й ще пройтись - але я наполягаю щоб підвезти його прямо під будинок. І вже там, він наполягає щоб я взяв «хоч на каву». Я відмовляюсь, але він наполегливий - доводиться погодитись. Робота повара непомітна. Його ви точно не побачите в інстаграмі і тредс. Ми не знаємо, щасливий він чи ні. Але Повар точно не зневірився і продовжує робити те, що йому вдається найкраще.

Мукачівський замок Ще один замок, який відвідав під час відпустки - Замок Паланок. Це напевне один з найпопулярніших і найвідоміших замків в Україні. Не вдаватимусь детально в історію, але замок згадується документах ще XI століття. Раджу замовляти екскурсію, вона коротка, але дуже змістовна й весела. З цікавих місць в замку, які можна відвідати - Кімната катувань, Кімната історичної пам'яті князя Федора Коріятовича, атмосферне середньовічне кафе-ресторан. Є кімната з опудалами тварин, де не знаю чому, але представлено також двоголове ягня. У 2022 році встановили Тризуб замість угорського турула. Лише в жовтні 2022... тепер цей високий Тризуб біля якого відкривається гарна панорама міста - найбільш інстаграмне місце в замку (ну може після кімнати катувань). Як і в багатьох музеях, відкритих в наші дні, є зал присвячений і сучасній війні. Там побачив світлину і особисті речі Ігоря Климовича (Друг "Африка"), військового, хорунжого з Третьої штурмової, який загинув 30 липня 2025. Я був знайомий з ним. Хоча це напевне голосно сказано, спілкувався 1 раз в Дружківці декілька років тому. Чесно кажучи, не знаю, чому саме в цьому Замку знаходяться його речі, можу припустити, що він спілкувався й організовував співпрацю, і звісно ж бував тут. Африка займався фотографією, і серед речей можна побачити його камеру. І в далекому від фронту Закарпатті, варто пам'ятати, що війна ближче ніж здається.

Тухля. Музей війни Недалеко від Славська є село Тухля. Багато разів по цій дорозі (Львів - Славсько), але раніше не знав, що прямо по цій дорозі знаходиться цікавий музей війни. Його ще називають "Музей Героїв Маківки", адже гора Маківка поруч. В 1915 там проходили бої, в яких брали участь Українські Січові Стрільці, і саме там в полон потрапив Євген Коновалець. Приватний музей створено місцевим ентузіастом, який багато років за допомогою металошукачу познаходив більшість експонатів у горах в цьому районі. Є зала присвячена Першій світовій війні, зала про Другу світову війну, і зал про війну теперішню. Також є книжкова полиця видань, а на вікні в першому залі я навіть помітив відомий колись літературний журнал "Четвер".  З засновником музею можна поспілкуватись на тему історії та дізнатись деталі реманенту, зброї тих часів. Отже якщо проїздом, або на відпочинку ви опинились у Львівських Карпатах - раджу відвідати цей музей.

Замок Сент-Міклош — Чинадіївський замок У відпустці вирішив зробити невеликий тур по закарпатських замках. Деякі з них я відвідував вже не раз, інші — вперше. Крім Ужгородського та Мукачівського замків, цього разу завітав до Замку «Сент-Міклош» у Чинадійово. Поселення на цьому місці відоме з 1214 року. До радянських часів Чинадійово називалося Сент-Міклош (угорською — Святий Миколай). Чому з’явилася назва «Чинадійово» — достеменно невідомо, існує кілька версій. Чинадіївську фортецю збудували в XIV столітті барони Перені. Згодом її добудовували графи Телегді. Серед відомих власників — княгиня Ілона Зріні, її син Ференц II Ракоці та графи Шенборни. Замок часто називають «Замком кохання» через легендарну історію кохання Ілони Зріні та графа Імре Текелі (він був молодшим за неї на 14 років). Кажуть, саме тут вони проводили таємні романтичні зустрічі. Є навіть окрема «спальня Ілони», яку показують туристам. На двох поверхах замку розташовані експозиції: від давніх артефактів (наприклад, скульптура кельтського божества) до сучасних картин, фотографій та мистецьких інсталяцій. Також є цікаві потаємні ходи, прокладені всередині товстих стін. У 2001 році замок віддали в концесію подружжю художників. Разом з однодумцями вони вже чверть століття реставрують споруду, проводять фестивалі та мистецькі заходи. Прямо біля замку я випадково зустрів Йосипа Бартоша — того самого художника, який відроджує цю фортецю. Ми трохи поспілкувалися. Це справді позитивний приклад того, як приватна ініціатива може дати друге життя історичній пам’ятці. Нещодавнє зацікавлення українцями своєю історією, та зменшення ксенофілії й відчуття меншовартості - напевне збільшить кількість відновлених пам'яток. Хай цей приклад надихає інших!

Перебуваючи у відрядженні в Києві всього один день, я випадково відвідав виставку про Чорнобиль в Українському домі. Вирішив написати короткий текст-рекомендацію відвідати її. Це не банальна виставка, присвячена цій тематиці. Це вдале поєднання мистецтва та історії з усіма сучасними аудіовізуальними технологіями. Достатній простір залів і поверхів дозволяє поринути як у часи чорнобильської трагедії, так і в більш давні історичні часи #Полісся. Адже перша згадка про #Чорнобиль у літописі датується 1193 роком.Висвітлено як давні часи, міфи й традиції поліського Чорнобильського регіону, так і сучасність — війну та 2022 рік. Багато картин, фотографій і скульптур — як часів створення ЧАЕС, так і сучасних (наприклад, панно Людмили Мєшкової «Хіросіма — Чорнобиль») — чудово доповнюють атмосферу. Для любителів кіно можу додати, що це ніби переглянути гарний сюжетний трилер. Раніше я багато мандрував Поліссям, але в самому Чорнобилі й поруч ніколи не був. Після виходу фільму значно збільшилася кількість іноземних «паломників», і я думав, що рано чи пізно з’явиться нагода поїхати туди з іноземною делегацією. Чорнобиль постійно нагадує про себе — і через творчість, і, наприклад, через дуже популярну гру «Сталкер». Цей регіон ще може стати привабливим у туристичному, культурному та рекреаційному плані. А поки там панує тиша, природа, ліс, тінь трагедії та відчуття небезпеки. #chornobyl #art #kyiv #ukraine

Міф про трудових мігрантів На жаль, в інформаційному просторі зараз поширюється небезпечна тенденція — підготовка суспільства до позитивного ставлення до масової міграції з країн третього світу. Доведеться сказати кілька слів на цю тему. (На фото - палаючий Дніпро 26 квітня 2026) Нещодавно на зустрічі Кирила Буданова в CEO Club Ukraine один з учасників бідкався про складнощі імпорту мігрантів: - Ну а звідки ви їх берете? - Бангладеш, Індія, Колумбія, Ефіопія… Перепробували вже все. Можливо, я б і пропустив цей фрагмент повз увагу — ну такі вже «цинічні бариги», які думають лише про свій бізнес і прикриваються словом «економіка». Таких не дивно зустріти. Але коли Володимир Поперешнюк, засновник «Нової Пошти», написав цілий пост на цю тему — це вже інший рівень. Я дуже поважаю його як підприємця, людину, яка глибоко цікавиться економічною теорією, фінансує видання Австрійської школи та мислить стратегічно. Але тут він помиляється. Ось із чого він починає: «Міф про те, що трудові мігранти “забирають роботу” в українців — такий же абсурдний, як і міф про те, що технології створюють безробіття або що імпортні товари знищують вітчизняних виробників». На жаль, зараз нам активно насаджують зовсім інший міф — що трудові мігранти це безумовне благо для економіки. Більше того, іноді лунає теза, що без них економіка просто не витримає. Але ж якось вона тримається досі. Думка «здатися» напливу мігрантів чимось нагадує думку здатися вимогам путіна. І це в той час, коли, наприклад, Ілон Маск каже, що вже за 10 років працювати взагалі буде не обов’язково через розвиток технологій. Мігранти — це не лише питання економіки. Чому ми не хочемо вчитися на чужих помилках? Чому заплющуємо очі на серйозні демографічні та соціальні проблеми, які спричинила масова міграція в багатьох країнах Заходу? Ми намагаємося вирішити одну проблему (нестачу робочих рук), створюючи цілий комплекс набагато серйозніших проблем у майбутньому. Чому замість цього не думати про покращення демографічної ситуації, про прозорі механізми демобілізації та бронювання, про створення умов для повернення українців з-за кордону? Врешті-решт, ми й так уже стали демографічним сировинним придатком для інших країн. Чому бізнесмени-мігрантофіли не говорять про залучення саме висококваліфікованої робочої сили? Чому не згадують, що в більшості країн для отримання статусу резидента (не громадянства) потрібні значні інвестиції? Порівняння з ОАЕ в цьому випадку недоречне. Я багато разів бував у Дубаї та інших еміратах і вивчав їхній шлях. Це окрема тема. ОАЕ — ієрархічне, фактично феодальне суспільство (у позитивному сенсі цих слів). Там мігранти — нижча каста без політичних прав і перспектив їх отримати. А в нашій корумпованій олігархічній демократії з тенденціями до ксенофілії та непропорційно великих можливостей для іноземців у владі — мігранти стануть загрозою не лише суспільству, а й самій демократії. Як це виглядатиме для військових, їхніх родин і волонтерів? «Ви воюйте, віддавайте останнє, а ми віддамо ваші міста й села мігрантам. Ну а якщо виживете — збережемо для вас робоче місце (тільки з вашим ПТСР і вже неактуальним досвідом, до речі, ваш менеджер може бути індусом — тож у вільний час вивчайте гінді». Невже в нас так мало актуальних питань, які могли б піднімати підприємці? Чому економіка досі не перейшла на воєнні рейки? Чому не покарані ті, хто наживається на війні? Чому така слабка боротьба з корупцією? Чому не відбувається ротація влади та залучення військових на ключові посади? Весь текст на фейсбук facebook.com/share/p/18Uxzj1…