Paul Berry

Він вижив у полоні, де ламали об нього палиці. Але найбільше його зламало те, що вдома він став чужим. Коли Павло Базар вийшов з автобуса на українській землі, він не відчув радості - лише порожнечу. Бо його брат-близнюк Петро залишився там, за колючим дротом, ще на три роки. Вони пішли на війну разом. Разом потрапили в полон. А додому повернулися з різницею у три роки - спочатку Павло, потім Петро. У полоні їх били так, що ламалися дерев'яні палиці об ноги Павла. Він не міг вимовити навіть власне прізвище - його били по ребрах, руках, ногах, поки він не падав, а потім піднімали за шкіру і били знову. На шиї залишився чорний слід від каната - то була "мертва петля", коли один біжить, а інші душать одне одного за собою. Коли Павло почув, що його брат теж у полоні, він кричав їм: "У мене там брат, мій близнюк!" Йому відповіли: "Треба було раніше думати". І тоді він подумав: "Хоч не буду бачити, як мій брат мучиться". А потім був день обміну. Павло стояв з піднятими руками п'ять чи шість годин - бо якби він опустив їх, покарали б усіх у камері. Він думав, що не витримає. Але витримав. І коли в автобусі хлопець крикнув: "Слава Україні!", Павло зрозумів - він вдома. Та радість тривала секунду. До нього підбіг побратим брата: - "О, Петруха, ти теж звільнився?" - "Ні, я Павло". І тоді Павло дізнався, що брат ще в Луганську. Він повернувся на службу - не тому що хотів воювати, а тому що не знав, де ще шукати брата. Побратими сказали: "Пашка, в тебе брат у полоні, хтось має бути вдома". І він звільнився. Але досі працює на двох роботах - на ринку і на полі, бо зарплати в Кременці невисокі. А тепер найболючіше. Павло каже: коли ветеран повертається додому, він відчуває себе чужим. "Наче і в своєму місті, наче і в себе вдома, а відчуваєш себе як у клітці, просто заручником". Він звертався до місцевої влади - дорогу розмило, їхати неможливо. Їм відписують: "Ми не в силі, ми не маємо ким, ми не маємо чим". І так завжди - самі відмазки. "Наші хлопці гинуть заради того, щоб вони тут жили спокійно. А для ветеранів нічого не пристосовано - ні дороги, ні лікарні, ні тротуари. Добре, я бачу, я з руками, з ногами. А є хлопці, які повертаються на колясках. Для них це все потрібно облаштувати. І цього від влади ми не бачимо". І все ж Павло не здається. Він повторює фразу, яку почув колись: "Роби сьогодні те, що інші не хочуть робити, а завтра будеш жити так, як інші не зможуть жити". І додає від себе: "Поки ми працюємо, поки щось робимо хоч чуть-чуть - значить, ми живемо. Вірте в себе, вірте в свою сім'ю, вірте в те, що ви робите. І в те, що воно у вас обов'язково получиться". Він вижив у пеклі. Тепер він бореться за те, щоб вдома його не вважали чужим. І щоб таких, як він, - тих, хто повернувся з полону і з війни, - тут зустрічали не байдужістю, а розумінням.