Він кинув хлібину і вийшов через задній вхід. Бо побачив, як у магазині його фото показують касиру. Це був момент, коли Андрій зрозумів: його шукає ФСБ. 20-річний Андрій з Маріуполя прожив рік в окупації й займався партизанським рухом. Він знав, що вже в усіх чорних списках росіян. І все одно ходив по місту, знімав, фотографував, збирав інформацію для "Маріуполь спротив". Кожен вихід міг стати останнім. Одного разу на блокпості його зупинив військовий і сказав: "Давай телефон". Андрій максимально ховав усе, що міг, але той знайшов у галереї одну стару фотографію - з дня вишиванки ще до війни. Він видалив її й відпустив його, але попередив: "Якщо ще раз побачу - відведу до поліції". А потім був грудень. Магазин, хлібина в руках - і чуже фото на екрані телефону. Андрій кинув хліб і вийшов через задній вхід. Через тиждень він побачив себе в Telegram-каналі серед "екстремістів та терористів". Виїжджати треба було негайно. Дорога з окупації тривала вісім днів. Через Росію, Білорусь, Мінськ - де в церкві їх зустріли українськими піснями й борщем. Остання точка - Брест. Замінований кордон вони проходили пішки. Між мінами - десь двадцять сантиметрів. Попереду жінка з дитиною. Андрій взяв малу на руки, переніс, повернувся й допоміг з її валізою. А потім він побачив українську стелу. Просто зупинився, обійняв її й плакав хвилин п'ятнадцять. Поруч обіймалися й плакали ті, хто пройшов разом з ним цей шлях. Сьогодні Андрій живе у Дніпрі, навчається на трьох напрямках Приазовського державного технічного університету, працює в приймальній комісії й очолює студентський сенат. Але найбільше він мріє про одне - повернутися до деокупованого Маріуполя й відбудувати своє місто. Він не зламався. І таких, як він, - сотні. Просто про них рідко пишуть.